+38 044 522 81 51
+38 050 384 95 47, +38 095 288 86 80
У судових спорах в Україні часто складається ситуація коли сторона обґрунтовує свої вимоги нормами права, однак у підсумку програє справу. Причина цього, як правило, полягає не у неправильному застосуванні законодавства, а у відсутності продуманої процесуальної стратегії.
Суд оцінює не тільки правову позицію сторін, а й конкретні процесуальні дії: коли саме було подано позов, чи існував на той момент предмет спору, чи дотримано строки звернення та чи обрано належний спосіб захисту. Саме ці обставини в багатьох випадках мають визначальне значення і впливають на результат розгляду справи значно більше, ніж нормативно-правове обгрунтування.
Практика свідчить, що у складних спорах ключовим є не стільки зміст правової позиції, скільки правильне визначення моменту звернення до суду. Помилка на етапі передчасного або навпаки звернення із пропуском строків — може звести нанівець навіть юридично сильну позицію.
Одна з найпоширеніших помилок це звернення до суду несвоєчасно. Частина справ програється тому, що позов подано передчасно, коли право ще право не порушене або процедура ще не завершена. Інша частина — через пропуск строків звернення, коли сторона довго «листується», сподівається на компроміс й не усвідомлює, що строк вже закінчується.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що суд захищає лише реально порушене право, а не гіпотетичні ризики чи очікування. У практиці Касаційного адміністративного суду є позиції, де суди відмовляли саме через передчасність звернення, вказуючи, що правові наслідки ще не настали, а отже, предмет спору відсутній. Аналогічний підхід простежується і в господарських спорах, коли сторона звертається до суду до завершення передбаченої договором або законом процедури.
Водночас твердження про те, що звернення до суду можливе виключно після настання відповідних обставин, що свідчать про порушення прав, як то нанесення шкоди тощо, не є універсальним. У певних категоріях спорів, насамперед пов’язаних із захистом довкілля, очікування таких обставин, наслідків, може лише ускладнити захист.
Специфіка екологічних правовідносин полягає в тому, що шкода довкіллю часто має незворотний й тривалий характер. Знищення лісу, зміна ландшафту, втручання у природні екосистеми чи забудова територій не можуть бути повністю відновлені навіть у разі подальшого задоволення позову. У таких випадках судовий захист після настання відповідних наслідків втрачає свій превентивний зміст і перетворюється лише на підтвердження вже допущених порушень й відшкодування шкоди.
Саме тому у спорах, що стосуються довкілля, ключове значення має не лише факт порушення, але й реальна загроза його настання. Якщо наявні рішення органів влади, дозвільні документи, розпочаті підготовчі або будівельні роботи, які об’єктивно свідчать про намір здійснити втручання у природне середовище, таке втручання вже може розглядатися як таке, що створює ризик порушення прав та інтересів.
У цьому контексті очікування моменту, коли шкода стане очевидною, є помилковою процесуальною стратегією. Ефективний захист у подібних спорах передбачає звернення до суду саме на тій стадії, коли ризик шкоди є достатньо обґрунтованим і підтверджується доказами, навіть якщо негативні наслідки ще не настали у повному обсязі.
Такий підхід узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що втручання у сферу приватного та сімейного життя може мати місце не лише у випадку вже заподіяної шкоди, але й тоді, коли існує достатньо серйозний вплив або ризик такого впливу.
Зокрема, у рішенні від 04 вересня 2014 року у справі «Дземюк проти України» ЄСПЛ зазначив, що для порушення питання за статтею 8 Конвенції втручання, на яке скаржиться заявник, повинно безпосередньо впливати на його житло, приватне або сімейне життя та досягати певного мінімального рівня інтенсивності. Розвиваючи цей підхід, Суд у справі «Іван Атанасов проти Болгарії» від 02 грудня 2010 року наголосив, що визначальним є питання, чи може забруднення довкілля настільки негативно впливати на користування особою своїм житлом та якість її приватного і сімейного життя, щоб становити втручання у права, гарантовані Конвенцією.
У рішенні від 26 жовтня 2006 року у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» ЄСПЛ звернув увагу на складність доведення прямого впливу екологічних факторів на стан здоров’я конкретної особи, зазначивши, що якість життя є категорією, яка не піддається точному кількісному виміру, тоді як сильне забруднення води чи ґрунту об’єктивно здатне негативно впливати на здоров’я населення та умови життя загалом.
Подальший розвиток ця практика отримала у рішенні від 14 лютого 2012 року у справі «Харді та Мейл проти Сполученого Королівства», де ЄСПЛ зазначив, що оцінка мінімального рівня впливу є відносною та залежить від усіх обставин конкретної справи, зокрема інтенсивності й тривалості шкідливого впливу, його фізичних чи психологічних наслідків, а також загального екологічного контексту. При цьому Суд визнав, що навіть потенційні загрози для довкілля можуть бути достатньо тісно пов’язані з правом особи на повагу до житла та приватного життя для застосування статті 8 Конвенції.
Особливого значення для української практики набуло рішення у справі «Дубецька та інші проти України», в якому Суд констатував, що забруднення довкілля є одним із чинників, які впливають на стан здоров’я заявників та їх можливість користуватися житлом, вести приватне і сімейне життя. Фактично ЄСПЛ визнав, що екологічні ризики можуть становити самостійне втручання у сферу прав людини навіть за відсутності можливості точно визначити обсяг заподіяної шкоди.
Таким чином, як практика ЄСПЛ, так і практика Верховного Суду виходять із того, що для ефективного захисту екологічних прав вирішальним може бути не лише факт уже завданої шкоди, а й наявність достатньо обґрунтованого ризику негативного впливу на життя, здоров’я та безпечне довкілля особи.
У справі Дубецька та інші проти України Суд визнав, що забруднення довкілля як таке вже є фактором, який впливає на стан здоров’я та можливість особи реалізовувати своє право на повагу до житла і приватного життя.
Таким чином, у спорах екологічного характеру своєчасність звернення до суду повинна визначатися не формальним моментом настання шкоди чи інших наслідків, а тим, коли втручання у довкілля починає створювати реальний, обґрунтований та відчутний вплив на права та інтереси особи. Саме на цій стадії судовий захист є найбільш ефективним, оскільки дозволяє не лише фіксувати порушення й вимагати відшкодування шкоди, а й запобігати йому.
Отже, ефективний захист залежить не лише від змісту вимог, але й від правильного визначення моменту, коли право вже порушене або існує реальна загроза його порушення. Саме правильне обрання цього моменту і визначає в багатьох випадках успіх справи.
